o_veremchuk | Entries tagged with поділля

Директору школи вже кілька років муляли очі чотири осокори. Їх крихкі гілки нависали над адмінбудинком і від сильного вітру могли коли-не-коли обламатися та проламати дах. Потрібно було виписувати наряд...

А я раніше у вертольотних військах служив. Висоти не боявся. Але кора у осокорин гладенька була - то й взяв у електриків кігті, ремінь та ланцюг. Хотів залазити на перше дерево, аж тут директор нагодився:
- Ходи, каже, - тяпнем для сміливості.

Відкрив він шкафчик, а там - горілки, вина, лікерів! - яких тільки не бувало.
- Що питимеш? - запитує.
- "Йожика" - відповідаю. Попробувати хочеться ж усього, а раптом вдруге не наллють.
- Це як? - запитує, і стопки дістає.
- Нє! Ви мені в кварту... І всього... Но по чуть-чуть.

Випив я, значиться, півлітрову кружечку та й поліз на першого. Обчухав. Спустився. І до директора у кабінєт: а раптом наллє?
- Перший гатов!
- Маладєц! Кварту?
- Ага!..

Четвертий осокор гойдався на горизонті. Мо, не лізти? - смикнуло в голові. Але четвертої кварти хотілося більше.

Все йшло як по маслу. Але коли залишилося дві верхніх гілляки - на одній стою, за іншу тримаюся - майнула мисля: це ж як я їх обріжу і зависну на дереві на ланцюгу, хто ж мене дістане. Ну то й відчепив ланцюга. Підрізав верхню - стаять! А за що ж триматися буду? Нижню, значиться, підрізаю - ту на якій стою. Трісь! Трісь! Трісь! Йіптіть калатіть! Лечу!!! Бовть!

Там знизу яма з вапном була - і я в ній, по пояс. Не забився, але чую, тону! Засмоктує вапно. А зверху гілляка впала - та за яку тримався. Вхопився за неї, виліз з ями і до хлопців у кочегарку. Вимили мене з брандсбойта. Дали одяг робочий. Кажуть, треба випити за щасливе приземлення. А у мене ж наряд не закритий! :)

Стукаємо в бухгалтерію - дівчата закрилися і чомусь не відчиняють. Стукаємо до директора - не відчиняє. Хлопці кричать:
- Відчиніть! Миколі наряд треба закрити - він осокори почистив.
Двері, рип-рип, ледь-ледь прочинилися...
- Він, що? Живий??? - директор запитує. А в самого руки трясуться.
- Та живий, живісінький! Он за нами стоїть.
- Слава богу!!! Ну заходьте, хлопці!..
...
- Я ж у вертольотних військах служив. А там - парашутів нема. Якщо стрибають - то тільки штопором!..
- Ггггг!!!
...
- А струсу мозку не було?
- Нє, врач сказав, що не було чому сотрясатись...

Записано в рідному селі зі слів "інженера", "капітана вертольотних войск".

Прадідові дід розповідав як з'явилось їхнє прізвище.
Спершу воно було козацьким і ген-ген якого предка кликали Бджола (Пчола). Та потім прийшли поляки і після покатоличення енного прапрапрадіда почали звать Пчеловським. Далі гірше, бо п'яний писар русского царя щось не розчув, чи просто много думав про тойчасні моди, і записав Пчеловського - Чуловським.

То я до чого. У сусідьному подільському селі, яке в 15-му столітті було містечком з магдебурзським правом, мешкав староста Ян Лащ. Коли татари в 1453 році пройшли мимо його рідного Зінькова, цей доблесний лицар не полінувався метнутися в Меджибіж та Летичів (кілометрів за 60) і підбити старост цих двох містечок на знатну авантюру. Герої погналися за татарами і наздогнали їх аж біля Теребовлі, де благополучно і розбили.

Ну ніяк не повірю, що той Ян Лащ був насправді Яном Лащем. Бачу собі такого протобульбівського Івана Ляща, молодця, - крепко випити, добре закусити, з бодуна до сусідів і гайда по пригоди на власну дупу.

Чи може то в мене абстинентний синдром? Щезни й пропади!

Тиміш повернувся додому осінню тисячу вісімсот сімдесят пятого. Гарний та статурний і не парубок уже, а таки ж нежонатий. Як йшов через Куяви*, то дівки готові були із спідниць повискакувати, аби лиш заміж за того салдата. Та доля вирішила інакше. Зустрілась йому у сусідньому Фрамполі* гарна дівчина. І серце пройняла та журба, на яку кажуть люди кохання.

-          Тьфу. Та плюнь. Не дурій. – переходили друзі.
-          Воно ж не твоє. Не віддасть старий Мошко за тебе ту Ханку.
-          І не видано навіть ніде, щоб жидівку віддали за хлопа.
-          А чи може, ти зробиш собі обрізання?

( Читати далі )

Куяви і Фрампіль – первісні назви сучасних сіл Соснівка та Косогірка Ярмолинецького району Хмельницької області.
Стручки – тепер банани. Виявляється їх за царя продавали на подільських базарах.

Жили у нас в селі Пасажір і Фантамас. Обоє покійні вже, Царство небесне їм, хай простять. Фантамас був просто лисим, а його друга, Юру, назвали Пасажіром після відмазки від гаїшніків : "Ви мене не трогайте, я - пассажір". Обоє полюбляли ето дєло, але воно й не дивно, у нас 80% односельчан мають фізико-математичні здібності. :)

Одного разу, Фантамас отримав завдання від дружини - убити козла і запросив на допомогу Пассажіра. Козел дістав усіх: обїдав дерева, нахабно чіплявся до перехожих і втікав до сусідських кіз. Осушивши кілька пляшок самогону, товариші дійшли консенсусу, що найкращим і найгуманнішим способом убивства буде розряд електричного струму. Проводку підключили до 380 вольт. Пассажір став біля рубильника за рогом хати. Фантамас приготувався накинути оголені дроти на роги козла.

- Юрік, синок, агонь!!! - прозвучала команда.
Клацнули контакти рубильника, щось кавкнуло, схвильовано забекав козел.
Виглянувши з-за рогу Пассажір побачив налякану тварюку, що бігала довкола господаря, який лежав на земельці стискаючи в долонях оголені дроти....

- О сука, він рогами мотнув і скинув. А я хотів знов накинути.
- Довго житиме.
- Хай живе. Гайда...
- За наше здоров'я.

Казала моя бабця, що останніми роками з погодою у нас щось не те: в маю з неба - ні краплинки, на жнива, мов на зло, - грози. А бабця, насправді, щось знає. Завжди говорила: ”Бачиш, внучку: ті що на Заході – “москалями” нас називають, ті що на Сході – “бандерами”. Та ти нікому не вір, бо Україна – отут на Поділлі, а ті що на Сході – “москалі”, а ті що на Заході – “бандери”.”

Ми, подоляки - вільні, незалежні, самостійні та демократичні. Був колись у селі колгосп Ілліча, в центрі у парку стояв вождю пам’ятник. Як прийшла нерадянська влада, то колгосп зруйнували, але до скульптури людям ніякого діла не було. Так би і стояв собі Ленін віками, та останніми часом з погодою в нас негаразд: в маю – ані краплинки, а на жнива - грози. Незадовго до свята Володимира вдарила блискавка в сільський парк, рознесла кам’яному Іллічу голову і відірвала тулуб. Зібралися люди погомоніти, все ж якась новина. Придивилися: а голова у “вождя”, виявляється, була пустою, тому і луснула від перепаду тиску мов гарбуз.

Якийсь бідовий чолов’яга, подивившись на камінні ноги, що стирчали з постаменту, сказав: “Ти диви які гарні чоботи. Тепер дурнісінько пропадуть.” Попри сміх односельчан, він вже цілком серйозно запитав голову сільради: “Може добити його і додому забрати? Я хлів зібрався мурувати, все ж якась користь...” Наступного дня через село мало їхати обласне начальство, і сільський голова, опустивши додолу очі промовив: “А що, людоньки, видно така у Нього судьба. Розбивай.”

Земля де я народився і виріс, розташована у верхівях річки Ушиці, річки маловодної та невеличкої, але такої, що тече по дну глибоких і стрімких каньйонів. Ця місцина всього лише на десять кілометрів південніше вузького більш-менш рівнинного простору, по якому татари ходили в минулі віки аж до Теребовлі і на Прикарпаття - горезвісного Кучманського шляху.

Перші письмові згадки про поселення нашого краю знаходяться в литовських літописах та переписах. Саме за часів панування литовців і поляків шляхта, захищаючи свої маєтності від татар, збудувала тут, на кількох сотнях квадраних кілометрів, десятки оборонних споруд. Замки, фортеці, сторожові вежі і земляні вали були мало не в кожному містечку. варто перерахувати лише найближчі: Зіньків і Солобківці, Сутківці і Ярмолинці, Вербка і Шарівка. У Сутківцях навіть церква була збудована на кшалт фортеці (до речі вона збереглася до теперішнього часу).

Особливу роль у захисті дороги, що повертала з Кучманського шляху на Камянець, відігравали оборонні споруди Зінькова. Тамтешній трьохвежний замок, розташований на кручах Ушиці, татари штурмували не раз, але жодного разу не змогли приступом опанувати його.

Сьогодні Зіньків особливо відомий в Україні пахнющою "чорною ковбасою": її, за чутками, полюбляють і замовлять навіть кияни з КабМіну та Секретаріату. А ще - нещодавно знятим фільмом про давнє життя єврейського населення Зінькова. А ще - телеведучою Аллою Мазур. Про щось може й забув, перепрошую шановних "зінькурів" (так у нас кажуть на зіньківчан), хай вже мене поправлять.

Проте повернемось до замків: збудовані за литовців і поляків, биті ордами татар, всі вони вистояли аж до періоду Богдана. Що з ними зробили козаки, відомо з мого попереднього посту... Але ледь-ледь турки з поляками відбудували зруйновані мури, як над Поділлям запалав вогонь Коліївщини:

Хвалилися пани ляхи, з Сатанова йдучи:
“Будем драти, пане-брате, з китая онучі!”..

Виступили козаченьки з міста із Зінкова, -
Ой летіли вражі ляхи з коней, як солома...

Ой як прийшли козаченьки та з-під Солобковець,
Валялося вражих ляхів, як біленьких овець...

В славнім місті у Кам'янці вдарено з гармати,—
Не єдного пана ляха заплакала мати.

Нещаслива тая битва лиха наробила:
В Солобківцях із ляшеньків висока могила!..

Після Гайдамаччини залишилося вцілілими лише кілька замків - Зіньківський простояв аж до кінця 19 століття.
"Юхим Сіцинський писав про знищення замку от що: в 1872 р. люстраційна комісія передала фортецю «Сельскому обществу» — і замок деякий час стояв непорушний... Потім когось осяяла думка, що стіни та башти замку загрожують костелові — і цієї гадки було достатньо, щоб місцеве начальство розпорядилося знищити замкові мури. Почали продавати дерево та каміння на будівлі, а що залишилося неспроданим, купив якийсь селянин за 200 крб. з правом забрати з замку все, що йому тільки знадобиться (!!!!!) — він і розібрав рештки стін і навіть викопав камінь з фундаментів (!!!!!)..."

Два уламки веж і досі стирчать у Зінькові над каньйоном річки...

Так що, як говорив опановуючи українську мову мій добрий знайомий Салман: "Ласкаво просімо!" шановні турки, литовці та поляки".

Фрагмент з карти Боплана 1650р. У центрі виділене червоним овалом рідне село Солобківці. На той час - Краснеполь.

Розмірам якими воно позначене на карті не здивувався, ще раніше знав, що на той час у селі (містечку) було три православних церкви, католицький костьол, домініканський монастир, замок пятикутної форми з сухим ровом, а все поселення було обнесене земляним валом.

Здивувався назві і це наштовхнуло на подальші пошуки. Було також цікаво, чому майже все, що було в селі козаки зруйнували дощенту, тоді як сусідній Зіньків залишився майже неушкодженим.

Розгадка виявилась простою: виявляється Краснеполем володів Яцек Шемберг - комісар реєстрових козаків, фактично друга персона після Стефана Потоцького у польському війську що в 1648р. воювало з Богданом.

Бо війна-війною... А таки жаль рідного села.

1944р. чи 1945р. На лівобережжі Збруча відновлюють колгоспне життя. Працюють там зазвичай жінки. Чоловіки пішли у партизани чи на фронт, у селах залишились хворі та немічні.

Стьопу поставили сторожем до колгоспного збіжжя. Був він трохи несповна розуму, тому й залишився в селі. Поводився тихо й сумирно, але в часи нервового напруження, під час стрілянини, чи навіть звичайної сварки зривався не на жарт і міг виколоти той ще номер.
Ключів Стьопі, звйичайно, ніяких не давали і він спав ночами просто на чистому повітрі в соломі поблизу комор.

Одного разу поспати не вдалось. Нічні гості вхопили бідолашного за руки, заткали рота, поволокли до стовпа: "Де живуть комуністи?", "Віддавай ключі.", "Хто зраджував нас Совєтам?". Від безлічі незрозумілих запитань і запотиличників у Стьопи потьмарилося в голові і включилась захисна реакція. А коли замість ганчірки у роті Сьопи опинилося дуло автомата він щосили щось прогудів. Дуло прибрали і божевільний заверещав вже як міг:
- Ну що "бандера", а тепер - стріляй Степану в грудь!

... До ранку постраждалий уже й забув про нічну пригоду. Він навіть нічого не розповідав про неї односельцям і життя потекло звичною течією. Ніяк не могли забути про Степана тільки переодягнені еНКаВеДисти, що шукали "ізмєнніков родіни", а знайшли щирого "борца за ідєю соціалізма".

Через пару тижнів в село прийшов наказ про призначеня Стьопи головою колгоспу. Яким чином пройшов він через владні кабінети невідомо, селянам залишалося лиш дивуватися і хитати головами.

Зрештою, Стьопине головування проходило спокійно: у справи він не втручався, людей слухався, можливо навіть і не розумів того, яке щастя звалилось йому на голову. Лиш було воно недовгим: до колгоспу приїздила комісія і Стьопі довелося готувати їй зустріч.

Що гуляло в його голові, чим переймалась вона? Невідомо... Тільки стрів він начальство власноручно пошитим червоно-чорним прапором і промовив вже інші слова: "Ще не вмерла... Героям! Україні! - слава!".

... Скільки ж їх розстріляли, таких божевільних неправильних Стьоп?