Остання трагедія колгоспу ім. Ілліча.

[o_veremchuk]

Казала моя бабця, що останніми роками з погодою у нас щось не те: в маю з неба - ні краплинки, на жнива, мов на зло, - грози. А бабця, насправді, щось знає. Завжди говорила: ”Бачиш, внучку: ті що на Заході – “москалями” нас називають, ті що на Сході – “бандерами”. Та ти нікому не вір, бо Україна – отут на Поділлі, а ті що на Сході – “москалі”, а ті що на Заході – “бандери”.”

Ми, подоляки - вільні, незалежні, самостійні та демократичні. Був колись у селі колгосп Ілліча, в центрі у парку стояв вождю пам’ятник. Як прийшла нерадянська влада, то колгосп зруйнували, але до скульптури людям ніякого діла не було. Так би і стояв собі Ленін віками, та останніми часом з погодою в нас негаразд: в маю – ані краплинки, а на жнива - грози. Незадовго до свята Володимира вдарила блискавка в сільський парк, рознесла кам’яному Іллічу голову і відірвала тулуб. Зібралися люди погомоніти, все ж якась новина. Придивилися: а голова у “вождя”, виявляється, була пустою, тому і луснула від перепаду тиску мов гарбуз.

Якийсь бідовий чолов’яга, подивившись на камінні ноги, що стирчали з постаменту, сказав: “Ти диви які гарні чоботи. Тепер дурнісінько пропадуть.” Попри сміх односельчан, він вже цілком серйозно запитав голову сільради: “Може добити його і додому забрати? Я хлів зібрався мурувати, все ж якась користь...” Наступного дня через село мало їхати обласне начальство, і сільський голова, опустивши додолу очі промовив: “А що, людоньки, видно така у Нього судьба. Розбивай.”