o_veremchuk | Entries tagged with бувальщини

Директору школи вже кілька років муляли очі чотири осокори. Їх крихкі гілки нависали над адмінбудинком і від сильного вітру могли коли-не-коли обламатися та проламати дах. Потрібно було виписувати наряд...

А я раніше у вертольотних військах служив. Висоти не боявся. Але кора у осокорин гладенька була - то й взяв у електриків кігті, ремінь та ланцюг. Хотів залазити на перше дерево, аж тут директор нагодився:
- Ходи, каже, - тяпнем для сміливості.

Відкрив він шкафчик, а там - горілки, вина, лікерів! - яких тільки не бувало.
- Що питимеш? - запитує.
- "Йожика" - відповідаю. Попробувати хочеться ж усього, а раптом вдруге не наллють.
- Це як? - запитує, і стопки дістає.
- Нє! Ви мені в кварту... І всього... Но по чуть-чуть.

Випив я, значиться, півлітрову кружечку та й поліз на першого. Обчухав. Спустився. І до директора у кабінєт: а раптом наллє?
- Перший гатов!
- Маладєц! Кварту?
- Ага!..

Четвертий осокор гойдався на горизонті. Мо, не лізти? - смикнуло в голові. Але четвертої кварти хотілося більше.

Все йшло як по маслу. Але коли залишилося дві верхніх гілляки - на одній стою, за іншу тримаюся - майнула мисля: це ж як я їх обріжу і зависну на дереві на ланцюгу, хто ж мене дістане. Ну то й відчепив ланцюга. Підрізав верхню - стаять! А за що ж триматися буду? Нижню, значиться, підрізаю - ту на якій стою. Трісь! Трісь! Трісь! Йіптіть калатіть! Лечу!!! Бовть!

Там знизу яма з вапном була - і я в ній, по пояс. Не забився, але чую, тону! Засмоктує вапно. А зверху гілляка впала - та за яку тримався. Вхопився за неї, виліз з ями і до хлопців у кочегарку. Вимили мене з брандсбойта. Дали одяг робочий. Кажуть, треба випити за щасливе приземлення. А у мене ж наряд не закритий! :)

Стукаємо в бухгалтерію - дівчата закрилися і чомусь не відчиняють. Стукаємо до директора - не відчиняє. Хлопці кричать:
- Відчиніть! Миколі наряд треба закрити - він осокори почистив.
Двері, рип-рип, ледь-ледь прочинилися...
- Він, що? Живий??? - директор запитує. А в самого руки трясуться.
- Та живий, живісінький! Он за нами стоїть.
- Слава богу!!! Ну заходьте, хлопці!..
...
- Я ж у вертольотних військах служив. А там - парашутів нема. Якщо стрибають - то тільки штопором!..
- Ггггг!!!
...
- А струсу мозку не було?
- Нє, врач сказав, що не було чому сотрясатись...

Записано в рідному селі зі слів "інженера", "капітана вертольотних войск".

У Луганську відкрили пам'ятник жертвам ОУН-УПА. У центрі монументу ~~згвалтована~~ закатована молоденька вчителька - і стосовно цього мені хочеться Вам дещо розповісти.

Наприкінці весни 1947-мого моя бабуся закінчила Камянець-Подільське педагогічне училище і її, двадцятирічну дівчину, відправили за розподілом в глухе село на півночі Рівненської області. Їхали товарняками аж до якоїсь станції в Білорусії. Звідти поверталися в Україну пішки, кілометрів за пятдесят . Жарке сонце, обабіч дороги - тільки ліси й болота. В якійсь прохолодній річці дівчата помили збиті і втомлені ноги - йти потрібно було швидко, щоб встигнути до темряви, бо провідник-селянин боявся зустріти "бульбовців".

А наступного дня, уже в селі, ноги бабці вкрилися чиряками і перетворилися на суцільну рану - з'явитися на роботу вона вже не змогла. Лікували народними методами - в тій глухомані не було фельдшера, а до найближчої лікарні - тих самих пятдесят кілометрів, і тільки пішки. Кількох ледве живих коней жалували більше ніж людей, окрім того, їх могли запросто відібрати "бульбовці".

Ймовірно все закінчилося б гангреною, але трапилося чудо: прабабуся, за кількасот кілометрів від дочки, весь цей час не могла знайти собі місця - видно її серце чуло лихе. Вона вмовила прадіда продати все що лиш можна було, напозичала грошей у сусідів та поїхала за бабцею. Майже тиждень довелося їй бути в дорозі: кілька разів товарняки минали потрібні станції, кілька днів пройшло в очікуванні попутних поїздів. А на білоруському вокзалі допомогло тільки везіння - випадково зустріла українського дідка, що повертався додому. З світанку до смеркання йшли вони до якогось роздоріжжя, а потім дядько вказав прабабці на лісову стежину:
- Йди, там, за лісом, село.
- Проведи мене, я тобі заплачу.
- Ні, там можуть бути бульбовці...

Вони довго плакали разом... Всі гроші зібрані прабабусею пішли на те, щоб найняти підводу, яка й відвезла їх в Білорусь...

Ноги вилікували. Прадіду, правдами та неправдами, вдалося залагодити в органах справу про самовільне залишення місця роботи і бабусю направили трошки ближче, в Тернопільську область. Прабабця плакала: "Не пущу!" Але прадід знав, чим це може закінчитись.

Десь неподалік Заліщиків їх було троє, молодих вчительок із східних областей, а довкола тільки й ходили слухи про "бандерівців", що нищать та гвалтують таких як вони - "совіток". Втім, проходили тижні, слухи тільки залишались слухами, а натомість у вікна зазирнув набагато реальніший ворог - зима. Груба в будинку ледве чаділа, у вікнах майже не було шибок, на ранок вода у відрі замерзала майже до дна. На ногах - добре у кого є - чоботи. Теплого одягу - нема. Їжі - нема. Електрики - нема. Ночами дівчата заверталися з головою в старі лахи і з жахом вслухалися, як по тому шматтю гасають голодні щурі. Наближався Новий Рік.

У школі бабця навчала діток молодших класів:
- Доброго дня, діти!
- Доброго дня, Ромо Іванівно!
- Сідайте!
- ...
- Чому ж ви не сідаєте?
Клас мовчав. Але одна із дівчаток, найменша і найстаранніша, тихо промовила:
- Сьогодні Свято. Ми чекаємо щоб Ви нас привітали!

Бабця затерпла. Вона добре знала, що сьогодні за свято і як на нього чекають діти. Бо навіть у нас, на Східному Поділлі, за тридцять років Радянської влади, із пам'яті людей це свято не вивітрило. Але вона сумнівалась. Вона БОЯЛАСЬ. Що з нею БУДЕ, коли діти розкажуть КОМУСЬ, що Вчителька!!! привітала їх з Миколаєм??? Але з яким сподіванням дивились на неї діти!

- Я вітаю Вас з Миколаєм. - ледве прошепотіла - Ростіть здорові. А Він приніс Вам подарунки?
Малюки радісно защебетали:
- Дякуємо! Він і Вам приніс подарунки, Ромо Іванівно! Погляньте під стіл.

Бабця заглянула під стіл і у неї запаморочилася голова. Після багатьох днів прожитих надголодь важко було дивитися навіть на нехитрі селянські наїдки - кожен приніс що міг - яблука, печиво, хліб... Вона почала роздавати малечі ті подарунки, але діти тільки сміялись та відмовлялись:
- Ні! Це Вам Миколай приніс!

Того дня у "панянок-навчительок" було свято... А наступного дня до їх помешкання прийшло кілька дядьків: перемуровували грубу, вставили вікна, нарубали дров.
- Ой, спасибі!
- А Ви, краще, подякуйте Миколаю! - моргнули бабусі вусаті вуйки.

У бабки Марицини було двоє дочок та п'ятеро синів. Та, на початку сімдесятих, коли мій дядько потрапив до неї "на квартири", нікого із них уже не залишилось в живих. Останній син помер одразу після війни - від сухот. Інші - ще раніше: від тифу та від голоду, на Біломорканалі та на Війні.

Можливо тому, бабця Марицина ставилась до мого дядька мов до рідного: на жнива - видавала найгіршу на господарстві косу, на випивку - найсвіжіший та найкращий первак.

Вона любила ходити босими ногами по дядькових покосах, ойкати та кепкувати: "А мій ЧОЛОВІК косив - не кололо". Вона любила хвалитися: "А як, хлопці, горілочка? ЧОЛОВІК навчив!". Сама її не пила ніколи, навіть не пробувала, а от рецепт був насправді унікальним: від бурячанки подвійного перегону не боліла голова та й запаху ніколи не відчувалося.

Бабця Марицина жила в передмісті. Вона любила згадувати як у війну в її хаті мешкали фашисти. "Такі німці добрі! Курку принесуть, віддадуть і розказують - "Це не твоя курка, бабко!" Приготую ще й сама наїмся коло них. Поки жили - нічого з хати не пропало."

Бабця Марицина мала приймач - "СпІдолу". Дядько - слухав на ньому ворожі голоси. Проте, на шосту годину ранку - обов'язково повертав налаштування хвиль на Москву.

Бабці Марицині подобалося підніматися з ліжка разом із звуками гімну. "Союз нерушимый республик свободных!.." - лунало з динаміка. "Це ж як в церкві!" - говорила бабця Марицина.

Коли дядько виселявся "з квартир", девяностолітня господиня видала йому "хустинку з приданим" - там, невеличкими купюрами, лежала вся квартплата за період помешкання, а окрім того все те, що хитра бабка Марицина встигла врятувати від призначеного дядьком "на прапой".

ПС. Не забуваю засудити фашистів, що мешкали в бабки.

Коли я на студентські канікули потрапляв до бабці в село, дядько Стасік завжди розпитував мене про теперішній Київ.

( Далі )

Прадідові дід розповідав як з'явилось їхнє прізвище.
Спершу воно було козацьким і ген-ген якого предка кликали Бджола (Пчола). Та потім прийшли поляки і після покатоличення енного прапрапрадіда почали звать Пчеловським. Далі гірше, бо п'яний писар русского царя щось не розчув, чи просто много думав про тойчасні моди, і записав Пчеловського - Чуловським.

То я до чого. У сусідьному подільському селі, яке в 15-му столітті було містечком з магдебурзським правом, мешкав староста Ян Лащ. Коли татари в 1453 році пройшли мимо його рідного Зінькова, цей доблесний лицар не полінувався метнутися в Меджибіж та Летичів (кілометрів за 60) і підбити старост цих двох містечок на знатну авантюру. Герої погналися за татарами і наздогнали їх аж біля Теребовлі, де благополучно і розбили.

Ну ніяк не повірю, що той Ян Лащ був насправді Яном Лащем. Бачу собі такого протобульбівського Івана Ляща, молодця, - крепко випити, добре закусити, з бодуна до сусідів і гайда по пригоди на власну дупу.

Чи може то в мене абстинентний синдром? Щезни й пропади!

Тиміш повернувся додому осінню тисячу вісімсот сімдесят пятого. Гарний та статурний і не парубок уже, а таки ж нежонатий. Як йшов через Куяви*, то дівки готові були із спідниць повискакувати, аби лиш заміж за того салдата. Та доля вирішила інакше. Зустрілась йому у сусідньому Фрамполі* гарна дівчина. І серце пройняла та журба, на яку кажуть люди кохання.

-          Тьфу. Та плюнь. Не дурій. – переходили друзі.
-          Воно ж не твоє. Не віддасть старий Мошко за тебе ту Ханку.
-          І не видано навіть ніде, щоб жидівку віддали за хлопа.
-          А чи може, ти зробиш собі обрізання?

( Читати далі )

Куяви і Фрампіль – первісні назви сучасних сіл Соснівка та Косогірка Ярмолинецького району Хмельницької області.
Стручки – тепер банани. Виявляється їх за царя продавали на подільських базарах.

Телефоную до знайомого главбуха, домовлялися зустрітися.
Він:
- Вибач не можу. Дружина впала і розбила унітаз.
- Щось серйозне?
- Унітаз міняти потрібно.
- Та я про дружину.
- А-а... Подвійний перелом руки

Жили у нас в селі Пасажір і Фантамас. Обоє покійні вже, Царство небесне їм, хай простять. Фантамас був просто лисим, а його друга, Юру, назвали Пасажіром після відмазки від гаїшніків : "Ви мене не трогайте, я - пассажір". Обоє полюбляли ето дєло, але воно й не дивно, у нас 80% односельчан мають фізико-математичні здібності. :)

Одного разу, Фантамас отримав завдання від дружини - убити козла і запросив на допомогу Пассажіра. Козел дістав усіх: обїдав дерева, нахабно чіплявся до перехожих і втікав до сусідських кіз. Осушивши кілька пляшок самогону, товариші дійшли консенсусу, що найкращим і найгуманнішим способом убивства буде розряд електричного струму. Проводку підключили до 380 вольт. Пассажір став біля рубильника за рогом хати. Фантамас приготувався накинути оголені дроти на роги козла.

- Юрік, синок, агонь!!! - прозвучала команда.
Клацнули контакти рубильника, щось кавкнуло, схвильовано забекав козел.
Виглянувши з-за рогу Пассажір побачив налякану тварюку, що бігала довкола господаря, який лежав на земельці стискаючи в долонях оголені дроти....

- О сука, він рогами мотнув і скинув. А я хотів знов накинути.
- Довго житиме.
- Хай живе. Гайда...
- За наше здоров'я.

Казала моя бабця, що останніми роками з погодою у нас щось не те: в маю з неба - ні краплинки, на жнива, мов на зло, - грози. А бабця, насправді, щось знає. Завжди говорила: ”Бачиш, внучку: ті що на Заході – “москалями” нас називають, ті що на Сході – “бандерами”. Та ти нікому не вір, бо Україна – отут на Поділлі, а ті що на Сході – “москалі”, а ті що на Заході – “бандери”.”

Ми, подоляки - вільні, незалежні, самостійні та демократичні. Був колись у селі колгосп Ілліча, в центрі у парку стояв вождю пам’ятник. Як прийшла нерадянська влада, то колгосп зруйнували, але до скульптури людям ніякого діла не було. Так би і стояв собі Ленін віками, та останніми часом з погодою в нас негаразд: в маю – ані краплинки, а на жнива - грози. Незадовго до свята Володимира вдарила блискавка в сільський парк, рознесла кам’яному Іллічу голову і відірвала тулуб. Зібралися люди погомоніти, все ж якась новина. Придивилися: а голова у “вождя”, виявляється, була пустою, тому і луснула від перепаду тиску мов гарбуз.

Якийсь бідовий чолов’яга, подивившись на камінні ноги, що стирчали з постаменту, сказав: “Ти диви які гарні чоботи. Тепер дурнісінько пропадуть.” Попри сміх односельчан, він вже цілком серйозно запитав голову сільради: “Може добити його і додому забрати? Я хлів зібрався мурувати, все ж якась користь...” Наступного дня через село мало їхати обласне начальство, і сільський голова, опустивши додолу очі промовив: “А що, людоньки, видно така у Нього судьба. Розбивай.”

1944р. чи 1945р. На лівобережжі Збруча відновлюють колгоспне життя. Працюють там зазвичай жінки. Чоловіки пішли у партизани чи на фронт, у селах залишились хворі та немічні.

Стьопу поставили сторожем до колгоспного збіжжя. Був він трохи несповна розуму, тому й залишився в селі. Поводився тихо й сумирно, але в часи нервового напруження, під час стрілянини, чи навіть звичайної сварки зривався не на жарт і міг виколоти той ще номер.
Ключів Стьопі, звйичайно, ніяких не давали і він спав ночами просто на чистому повітрі в соломі поблизу комор.

Одного разу поспати не вдалось. Нічні гості вхопили бідолашного за руки, заткали рота, поволокли до стовпа: "Де живуть комуністи?", "Віддавай ключі.", "Хто зраджував нас Совєтам?". Від безлічі незрозумілих запитань і запотиличників у Стьопи потьмарилося в голові і включилась захисна реакція. А коли замість ганчірки у роті Сьопи опинилося дуло автомата він щосили щось прогудів. Дуло прибрали і божевільний заверещав вже як міг:
- Ну що "бандера", а тепер - стріляй Степану в грудь!

... До ранку постраждалий уже й забув про нічну пригоду. Він навіть нічого не розповідав про неї односельцям і життя потекло звичною течією. Ніяк не могли забути про Степана тільки переодягнені еНКаВеДисти, що шукали "ізмєнніков родіни", а знайшли щирого "борца за ідєю соціалізма".

Через пару тижнів в село прийшов наказ про призначеня Стьопи головою колгоспу. Яким чином пройшов він через владні кабінети невідомо, селянам залишалося лиш дивуватися і хитати головами.

Зрештою, Стьопине головування проходило спокійно: у справи він не втручався, людей слухався, можливо навіть і не розумів того, яке щастя звалилось йому на голову. Лиш було воно недовгим: до колгоспу приїздила комісія і Стьопі довелося готувати їй зустріч.

Що гуляло в його голові, чим переймалась вона? Невідомо... Тільки стрів він начальство власноручно пошитим червоно-чорним прапором і промовив вже інші слова: "Ще не вмерла... Героям! Україні! - слава!".

... Скільки ж їх розстріляли, таких божевільних неправильних Стьоп?