Пані Томашова.

[o_veremchuk]

Тиміш повернувся додому осінню тисячу вісімсот сімдесят пятого. Гарний та статурний і не парубок уже, а таки ж нежонатий. Як йшов через Куяви*, то дівки готові були із спідниць повискакувати, аби лиш заміж за того салдата. Та доля вирішила інакше. Зустрілась йому у сусідньому Фрамполі* гарна дівчина. І серце пройняла та журба, на яку кажуть люди кохання.

-          Тьфу. Та плюнь. Не дурій. – переходили друзі. 
-          Воно ж не твоє. Не віддасть старий Мошко за тебе ту Ханку.
-          І не видано навіть ніде, щоб жидівку віддали за хлопа.
-          А чи може, ти зробиш собі обрізання? 

Але доля примхлива. І Хана тоді полюбила Тимоша. Навіть так, що із дому втекла. Від старого отця полетіла з коханим з Фрамполя. Охрестилась. Вінчались вони і невдовзі родилась дитинка. За господаря вправного був чоловік: мав землі та худоби, і грошей. А дружина все шила, варила, пекла: знала різні невідомі люду простому єврейські секрети. Називали її Томашова, і кликали пані.

Якось років за кілька, в неділю в базарний у Фрамполі день, повантажили трохи на воза товару, продати. Ох і гарний в містечку базар. Тут хлопи навезли і петрушки, і кропу, і курей, і гусей, і качок. А євреї: ось зельтерську воду один продає, Сруль на яйця міняє стручки*, Мойша коней кує. Можна в корчмі горілки хильнути. І каже Тиміш: “За людей я не гірш. Я, Ганнусю, піду трохи вип’ю на гріш. Ти поглянь за товаром, не бійся циганів нема”.

Лиш чарчину узяв, як вбігають: “Біда! Каменують жиди твою Ханку”. Перекинувся стіл. Полилася додолу горілка....
- Ти, Ганнусю, не плач. Миттю ми... Ось приїдем додому. Промиєм, загоїмо рани. Чи ж то люди? А втім... Що і думать. Бог бачить і Він їх скарає. 
Позаду, на довгих зелених горбах, в стовпах куряви, начебто в мороці будущих літ, розчинявся покинутий Ханою Фрампіль.

... Раввина повісили зранку. Його тіло вітер-літо гойдав і гойдав, поряд з прапором, днів напевно зо пять. А на осінь німці та поліцаї прийшла за всіма. Далеко, ген-ген за долиною, бачили люди куявські як із Фрамполя наче довга вервечка мурашок все тягла щось, несла і штовхала... І мурашки повзли по спині...

Пізно, ввечері, коли вдома за бідним воєнним столом посідала сім'я, хтось легенько постукав у двері. Іван насторожився й навіть злякався. Все ж щоб не потривожити домашніх не видав хвилювання і пішов відчиняти.
-          Хто там?
-          Ясю, відкрий.
-          Ти?!!
-          Ясю, я. Не лякайся. Я ж сам. Я дивився: нікого за мною не було.

Запала мовчанка. Двері відчинилися і пустили до хати вкрай наляканого, схожого на живого мерця єврея. Він пройшов до кімнати, без жодного слова вийняв із-за пазухи мішечок і висипав з нього на стіл. В світлі свічки блищали монети: царські пятки й червінці. Золота всі нажахались ще більше, ніж пізнього гостя. Лікар Пахтєр упав на коліна і слізно завив:
-          Ясю. Це ще не все. Буде твоїм й моїм. Заховай нас, хоча би дітей... Бо ж вони розстріляють.
І знов розляглася мовчанка. Похитав сумовито нарешті Іван головою:
-          Як знайдуть, то тоді розстріляють твоїх і моїх.
Він згорнув у мішок всі монети, віддав їх єврею. Вивів доброго свого старого знайомого геть із хатини. На порозі уже, дуже тихо промовив:
- Чекай. Як заснуть, щоб не знали, підемо до сторожа… Може...
- Ясю, я...
- Заховай. Коли жити будете, віддячиш...

Через тиждень поблизу старого маєтку на краю села люди рвали на полі буряк. Раптом вигукнув хтось:
-          Гляньте, гляньте! Останніх впіймали жидів.

Він молодшого ніс на руках, а вона взяла старшу за руку. Сполошилися люди. Іванова дочка заклякла, зайшлася в сльозах і побігла щодуху додому.
-          Тату, тату! Їх... Там... Всіх знайшли.
-          Замовчи! Геть! До хати!

Сів Іван. Закурив самосад..

Рік по тому війна повернулася круто на захід. Поліцаї пили з переляку, шукали чого б лиш небудь. Отакого негожого дня відчинилися двері в маленьку куявську хатинку:
-          Томашова? Ану вибирайся, поїдем, жидівська карга.

Ой багато, багато побачила Хана на свому віку: революції й війни, погроми і голод. Поховала Тимоша. Поняньчила внуків, побавила їхніх дітей. Девяносто два роки відвів її Господь, час до Нього. Смерть уже надійшла, лиш чому перегаром дихнула вона, непогололена ще й з автоматом?

А з городу уже шкутильгала й кричала дочка:
-          Не пущу! Як її - то й мене!
-          Ну сідай. Місця хватить.

Їх везли через Куяви в Фрампіль, щоб там розстріляти в яру.

 

Куяви і Фрампіль – первісні назви сучасних сіл Соснівка та Косогірка Ярмолинецького району Хмельницької області.
 Стручки – тепер банани. Виявляється їх за царя продавали на подільських базарах.