o_veremchuk

Колись давно, в дитинстві, під Новий Рік, на хазяйстві дідуся окролилася кролиця, а сама, бідолашна, іздохла.

Кролиці - не зайчихи, чужих дітлахів годують неохоче, та й не було в діда підходящих кандидаток і кроленятам світила голодна й холодна смерть. У ящику з сіном їх принесли до хати, а ми, дітлахи, взялися сліпих годувати - із сосок, піпеток і прочая, хоч чимось схожих на цицьку, інструментів. Та зусилля були марними - кроленята чахли на очах.

І тут нагодилася кицька, спустилася з гори де вже кілька тижнів годувала власних дітей. Замуркотіла щось по своєму і полізла в ящик до кроленят. "Вона їх з'їсть!"- заволали ми, а дорослі тільки махнули рукою - будь що буде. Облизала вона кролів, вляглася в ящик і взялася їх підштовхувати лапами до себе.

"Вони ЇДЯТЬ!" - тепер вже радісно, заволали ми. "Та ну!" - збіглися на крик дорослі.

Кроленята усе ж таки не вижили. Чи то їм котяче молоко не підійшло, чи то малувато його у кішки виявилось - справа не в тім: дивна це річ - цицьковий інстинкт.