o_veremchuk

"Двох просторових вимірів, схоже, недостатньо для розвитку таких складних істот, як ми. Наприклад, двовимірні тварини, що живуть на одновимірній Землі, повинні були би перебиратися одна через одну, щоб розминутися. Якби двовимірна істота з'їла щось таке, що не змогла би переварити повністю, вона була би змушена викинути неперетравлені рештки назовні тим же шляхом, яким і проковтнула, тому що наявність наскрізного проходу через тіло ділила би її на дві окремі частини: і наша двовимірна істота розвалилася би…

Були би проблеми й з більш ніж трьома просторовими вимірами. Гравітаційне тяжіння між двома тілами зменшувалася би з їхнім віддаленням одне від одного швидше, ніж у випадку трьох вимірів ... Це означало би, що орбіти планет, які обертаються навколо Сонця, таких як Земля, стали би нестійкими: найменше відхилення від кругової орбіти (наприклад, викликане гравітаційним тяжінням інших планет) призвело би до того, що Земля, рухаючись по спіралі, стала би віддалятися від Сонця або наближатися до нього. Ми або замерзли б, або згоріли. Насправді ж, така поведнка сили тяжіння з відстанню для більш ніж трьох просторових вимірів означає, що Сонце не змогло б існувати в стійкому стані, коли тиск врівноважується силою тяжіння. Воно чи розсіялося б у просторі, чи зколапсувало би, перетворившись на чорну діру. У будь-якому разі воно не змогло би бути джерелом тепла і світла для життя на Землі.

У менших масштабах, електричні сили, що змушують електрони обертатися довкола ядра в атомі, поводили би себе подібно до гравітаційних. Таким чином, електрони чи то би покидали атом, чи то би врізалися спірально в його ядро. У будь-якому разі, атоми не змогли б існувати у відомому нам вигляді."

Stephen Hawking "A Briefer History of Time" (аудіо англійською)