Фізики-лірики

[o_veremchuk]

У нас, на фізичному факультеті Київського універу, здавна вистачало ліричних талантів. Там, у восьмому гуртожитку, життя звело мене із Сухим, Єрофєєвим, ще кількома десятками оригінальних (чому оригінальних - геніальних) осіб.
Та найгеніальнішою з усіх моїх давніх знайомих я вважаю Марію Микицей.
Чому так? Та тільки тому, що її верлібри з першого разу западають у душу. Вони живуть у просторі та часі самі по собі. 
Цим речам не потрібна згадка у моїй ЖЖ-шці. Згадка потрібна мені.

Обминаю, обходжу, боюсь доторкнутись.
Ні словом, ні жестом не тривожу ту ніч.
І десь дуже далеко... І так безнадійно...
Заплакана жінка
Ховає лице у кохані обійми...
Це з нами...
Це ми...
Забуваю...
Забула...

Колись,
серед ночі,
ти прокинешся від того, що весь світ
стане тобі маленькою грудочкою поперек горла
і не дасть
дихати. (  ...  )

Сьогодні
ця дівчинка п’є томатний сік
через рік
вона буде пити каву
через два – коньяк
через три - ...
кінець світу...
завтра?? 

Вона мене вгощала кавою з коньяком. :)