... Неділя

[o_veremchuk]

Коли я на студентські канікули потрапляв до бабці в село, дядько Стасік завжди розпитував мене про теперішній Київ.

... Спершу нам було важко порозумітися -  я не знав ані меж, ані найменування вулиць довоєнного міста,  дядько - не мав щонайменшого уявлення до яких границь виросла сучасна столиця, яким чином змінилася її забудова. Та все ж, із кожним приїздом, він орієнтувався в моїх розповідях все краще й краще, а я блукаючи містом знаходив ті місця в яких колись бував він, щоб переповісти як змінилися вони за багато років.

У дядька Стасіка була світла голова: він запросто додавав та множив "в умі" великі числа, памятав імена, прізвища та дні народження односельчан та всієї близької й далекої родини, а також знав безліч інших подробиць про кожного з нас (я, наприклад, був йому троюрідним онуком).

От тільки поглянути на нас, молодших, йому ніколи не доводилося... Він впізнавав нас по голосу й на дотик. Впізнавав тих, кого ніколи не бачив. Запросто! Без підказок! Через пять-десять років після зустрічі! Я не можу второпати як таке бува, та й не варто, мабуть, про таке нікому "торопати".

Якоїсь осені він носив мішками картоплю. Скидав її в темному погребі. А тут моя бабця надійшла. Заглянула, та й запитала: "Стасіку, ти чого світла не включив? Тобі ж нічого не видно!" - Дядько довго сміявся, бабусі довго плакали...

В далекому травні 1945 на залізничній станції біля Праги солдати знайшли цистерну зі трофейним спиртом. Багато їх тоді не вижило. А дядько Стасік раніше взагалі ніколи не пив. Тому й випив тільки трішечки. За Перемогу!

Спершу трохи щось бачив. Після операції зір зник взагалі...

Нехай душа його спочиває із Богом.