Козаченко. "Кафе "Кобза".

[o_veremchuk]

...
Ми прибігали мов вовки
Поранили подушечки
Ми приповзали наче гади
Але нема й не було ради.
Ми сходилися наче люди
Вчувався сміх Йоанна, Юди
...
І Магдалини хіть густа
Коньяк обпалював гортані
Згорали цигарки останні
І вже ніхто не ждав Христа.

Вже двадцять років не вивітрюється оцей вірш Івана. Дурна голова пам'ятає його тільки фрагментарно, в інтернеті повної версії дзуськи. Та й про самого Козаченка небагато :(.

Вперше зустрів Івана на фестивалі "Оберіг" у 1990 році. Приїхав без реєстрації, майже без грошей. Стовбичу в холі готелю з гітарою, аж тут підходить бородатий і сухорлявий чолов'яга - підслухав мою розмову з адміністратором. Каже: ходи до нас у номер: скільки того фестивалю - кілька днів. Співали, випивали, співали, читали вірші...
... Блукали Києвом
... Червонорутили в Донецьку
... Зависали на Вінницькому вокзалі
... Через чотири роки довідався ...

1990. Оберіг. Козаченку.

Віз переїхав серце
Великими Колесами. 

Івасику-Телесику, сідай на гусеня.
Та незламай реберце...
Полетимо над плесами,
хатиночку малесеньку
побачимо здаля.

Побачимо двох коників
замилених, некованих
і п'яного їздового,
що загубив батіг.
Полапаємо чортиків
в церковках пограбованих
і обікравши голого
здамо до схову гріх.

А віз шматує серце
ще й накидає вилами.
Хропе їздовий в силосі
засохлим хробаком.

Несе дівча відерце...
Й зіп'явшись над могилами
хрести горбаті моляться
на верби за селом.

Мало залишилося слів.